Історія автомобіля Invacar, назва якого походить від «invalid carriage» (екіпаж для людини з інвалідністю), бере свій початок у 1940-х роках. Після Другої світової війни британські ветерани поверталися додому з пораненнями, які не дозволяли їм керувати звичайними автомобілями. У відповідь уряд Великої Британії вирішив надати їм спеціальний транспортний засіб із ручним керуванням. Зовні він нагадував крихітний автомобіль, але по суті був триколісним велосипедом, прихованим під грубуватим кузовом зі скловолокна, інформує Автопілот з посиланням на Jalopnik.
Виробництвом Invacar займалися вісім різних компаній, а його кар’єра тривала три десятиліття. Ранні моделі оснащувалися скромним 147-кубовим двигуном Villiers з повітряним охолодженням, тоді як пізніші версії отримали потужніші чотиритактні двигуни Steyr-Puch об’ємом 500 або 600 кубічних сантиметрів. Очевидно, що динамічні характеристики ніколи не були пріоритетом для творців цього авто. Головною метою було повернути незалежність та мобільність британцям з обмеженими можливостями.
І з цим завданням Invacar успішно впорався. Загалом було випущено близько 21 000 таких машин. Попри численні недоліки та глузування, вони дозволили людям знову виїхати на дороги, не покладаючись на допомогу друзів, родини чи громадського транспорту. Однак недоліки були надто серйозними, щоб їх ігнорувати. Салон протікав під час дощу, а підвіска змушувала автомобіль підстрибувати на кожній нерівності.
Проте головною проблемою була схильність до перекидання та періодичних самозаймань, через що водії просто боялися наважуватися на довгі поїздки. Навіть легенда Формули-1 Грем Хілл, який добре знав про небезпеку на дорогах, висловив своє занепокоєння. Як записано в протоколах засідань британського парламенту, він заявив, що «таким транспортним засобам не місце на дорозі».
Схоже, більшість користувачів Invacar спочатку були в захваті від можливості самостійно пересуватися. Один із власників, Колін Пауелл, розповів в одному з інтерв’ю: «Захоплення від отримання цього автомобіля, після років залежності від батьків, які возили мене всюди, було абсолютною радістю і насолодою».
Але ейфорія швидко змінилася розчаруванням. За деякими даними, 85% власників стикалися з проблемами. Пауелл згадував: «Вони були ненадійними, нестабільними та вкрай небезпечними». Погані ходові якості були не єдиною бідою конструкції. Користувачі скаржилися на відсутність елементарних зручностей: не було ні обігрівача, ні радіо, а в салоні вистачало місця лише для інвалідного візка.
Перевезення пасажирів було суворо заборонено, про що свідчила спеціальна табличка. Через це, наприклад, матері іноді змушені були ховати своїх дітей на підлозі. Там не було ані м’якої оббивки, ані додаткових ременів безпеки. Враховуючи специфічну керованість Invacar, його цілком справедливо можна було назвати пасткою на колесах, особливо за сучасними стандартами безпеки.
З роками користувачі почали дедалі голосніше протестувати проти недосконалості Invacar. Хоч вони й були вдячні за надану державою мобільність, стало очевидно, що можна запропонувати щось краще. Люди вимагали, щоб уряд замість цього адаптував звичайні чотириколісні автомобілі. У 1970-х роках ці побажання були почуті. Одним із прикладів став модифікований Triumph Spitfire, оснащений ручним керуванням.
Ці прагнення до змін зрештою призвели до створення у Британії програми Motability Scheme. В рамках цієї ініціативи виплати по інвалідності покривають або допомагають покрити вартість лізингу нового, значно комфортнішого та безпечнішого автомобіля. Програма також включає сервісне обслуговування, страхування та допомогу на дорогах.
Хоча Invacar був сповнений проблем і недоліків, що призвело до його повної заборони на британських дорогах у 2003 році, він виконав свою історичну місію. Цей маленький блакитний автомобіль подарував тисячам людей свободу, на яку вони заслуговували, і проклав шлях до сучасної та набагато безпечнішої системи підтримки мобільності.
